Рішення Євросуду по справі Рісовський проти України, № 29979/04, 20 жовтня 2011

Наводимо текст Рішення Євросуду по справі Рісовський проти України для суспільного ознаймлення.

11 травня 1992 Пустомитівська районна рада (далі - районна рада) виділила у «Л», сільськогосподарської компанії, земельну ділянку для передачі її індивідуальним фермерам в довгострокове користування. Чотири гектари вказаної ділянки, які перебували в територіальній власності с. Зубри, були виділені заявнику.

27 квітня 1993 заявнику видали Державний акт на право користування землею.

Оскільки Зубрівська сільська рада (далі - сільська рада) відмовилась надати заявнику ділянку, він звернувся до господарського суду Львівської області

10 березня 1994 зазначений суд зобов'язав сільську раду передати фермі заявника зазначену ділянку.

Вказане рішення (далі - судове рішення від 1994 року) було уточнено в 1996 році і увійшло в законну силу. Було відкрито виконавче провадження.

Судові виконавці неодноразово намагалися виконати рішення, однак не змогли його виконати, оскільки в місцевій громаді не залишилося вільних ділянок і всі вони мали законних власників.

4 жовтня 2000 сільська рада офіційно відмовила заявнику у передачі ділянки.

1 березня 2000 зазначене рішення було скасовано господарським судом Львівської області як незаконне.

У невизначену дату виконавча служба припинила виконавче провадження, а виконавчий лист був загублений.

6 березня 2008 заявник звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність державних виконавців.

27 травня 2008 господарським судом Львівської області вказана бездіяльність була визнана незаконною.

9 травня 2010 апеляційний господарський суд Львівської області залишив рішення від 27 травня 2008 року без змін.

25 листопада 1998 Пустомитівський районний прокурор подав протест на рішення ради від 1992 року про виділення землі заявнику.

4 грудня 1998 районна рада скасувала своє рішення про виділення заявнику земельної ділянки.

Після неодноразових оскаржень зазначеного рішення районної ради, воно було визнане законним. Остаточне рішення по справі було прийнято ВСУ 15 квітня 2004.

Суд визнав, що дозвіл на користування земельною ділянкою, виданий заявнику в 1992 році, був порушенням в значенні статті 1 Протоколу № 1.

Далі суд зазначив, що скаргу заявника варто розглядати в трьох окремих, але пов'язаних між собою аспектах: відмови сільської ради виконати рішення суду від 1994 року, скасування районною радою його рішення від 1992 року і методів, якими органи влади користувалися у стосунках із заявником.

Відносно першого аспекту, Суд зазначив, що нездатність державних органів надати заявнику власність, присуджену йому рішенням суду, що набрало законної сили, є втручанням не сумісним з вимогами статті 1 Протоколу № 1.

Відносно другого аспекту, Суд зазначив, що при анулюванні права користування наданого помилково, принцип «належного управління» може накладати на владу не тільки обов'язок діяти швидко у виправленні своїх помилок, але й необхідність виплатити належну компенсацію, або надати інший вид відшкодування колишньому власнику.

Суд встановив, що органи не були обмежені жодними часовими рамками при скасування рішення від 1992 року, більш того, заявнику так і не була надана будь-яка компенсація.

Суд прийшов до висновку, що така ситуація суперечить вимозі «законності», закріпленій у статті 1 Протоколу № 1.

Що стосується третього аспекту, Суд дійшов висновку, що дії органів влади у відносинах із заявником були непослідовними, неузгодженими і здійснювалися із значними затримками.

Таким чином, Суд вирішив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1.

Суд також визнав порушення статей 6 § 1 та 13 Конвенції, оскільки рішення національного суду від 1994 року не виконувалося понад 17 років (14 з них підпали під тимчасову юрисдикцію Суду, починаючи з 11 вересня 1997 року) і заявник не мав ефективних засобів захисту від надмірно тривалого невиконання рішення на його користь.

Текст рішення Європейського суду по справі Рісовський проти України в оригіналі на англійській мові можна прочитати на офіційному сайті Європейського суду за адресою http://www.echr.coe.int.