Підстави для визнання заповіту недійсним

Згідно з українським законодавством (ст.1257 Цивільного кодексу України), правовою підставою для визнання заповіту недійсним є встановлення факту, що волевиявлення заповідача не було вільним або не відповідало його волі. При цьому наявність спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині з недійсністю заповіту або його частин абсолютно не пов'язано, оскільки зазначені обставини не можуть залежати від волі спадкодавця. Як приклад тут можна навести судове засідання колегії суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Розглянувши в судовому засіданні справу за позовом про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини, визнання заповіту та свідоцтва про право власності на спадщину за заповітом частково недійсними та визнання права власності на обов'язкову частку у спадщині, за касаційною скаргою на рішення районного суду м. Києва і ухвалу Апеляційного суду Київської області, встановила наступне.

Громадянин звернувся до суду з названим позовом, зазначивши, що, згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, його батько був власником частини квартири. Їм було складено заповіт на вказану частину квартири на ім'я сина.

Після смерті батька відкрилася спадщина у вигляді частини цієї квартири, яку, звернувшись в нотаріальну контору, прийняв громадянин С., отримав свідоцтво про право на спадщину за заповітом на частину квартири.

Оскільки позивач постійно проживав з батьком в спірній квартирі до дня його смерті, але своєчасно не звернувся із заявою для прийняття спадщини до нотаріальної контори з поважних причин, оскільки є інвалідом II групи, тяжко хворів, перебував у скрутному матеріальному становищі. Просив суд визнати складений заповіт на ім'я громадянина С. та свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане пізніше на ім'я гр-на С., частково недійсним і визнати за ним право власності на частину спірної квартири.

При розгляді справи син уточнив позовні вимоги і просив суд поновити йому строк для прийняття спадщини, яке відкрилося після смерті батька, визнати складене пізніше заповіт на ім'я гр-на С. і свідоцтво про право на спадщину за заповітом на ім'я гр-на С. частково недійсними і визнати за ним право власності на частину спірної квартири.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Київського районного суду, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Київської області, позовні вимоги задоволені частково: позивачу наданий додатковий тримісячний строк для прийняття спадщини після померлого батька; заповіт, складений на ім'я гр-на С. на частину квартири, і свідоцтво про право на спадщину за заповітом на частину цієї квартири на ім'я гр-на С. визнані частково недійсними; за позивачем визнано право власності на частину спірної квартири як на обов'язкову частку у спадщині.

В обгрунтування касаційної скарги представник гр-на С. посилається на неправильне застосування судами норм процесуального права та порушення норм матеріального права, в зв'язку з чим ставить питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Задовольняючи позовні вимоги, місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач має право на обов'язкову частку у спадщині, пропустив строк для його прийняття з поважних причин, тому спірні заповіт і свідоцтво про право власності є частково недійсними, а за позивачем слід визнати право власності на частину спірної квартири, як на обов'язкову частку у спадщині.

Проте повністю погодитися з такими висновками судів ми не можемо, так як на підставі статті 213 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим. Згідно з вимогами статті 214 цього Кодексу, при ухваленні рішення суд вирішив питання про те, яка саме правова норма підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Крім того, згідно ст.ст. 1216 і 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від померлої фізичної особи (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом. І згідно з частиною 1 статті 1241 ЦК України, малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні вдова (вдівець) та непрацездатні батьки спадкують, незалежно від змісту заповіту, половину частки, яка належала б кожному з них при спадкуванні за законом. Йдеться про обов'язкову частку.

Частина 4 статті 1268 Цивільного кодексу України говорить, що спадкоємець, який постійно проживає разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу ( шість місяців), він не заявив про відмову від нього.

Місцевий суд, встановивши, що син є спадкоємцем першої черги після смерті свого батька, як непрацездатний син спадкодавця має право на обов'язкову частку у спадщині після смерті батька, яка складається з частини квартири; фактично син прийняв спадщину, так як постійно проживав з батьком до його смерті; видачею свідоцтва про право на спадщину за заповітом на частину спірної квартири на ім'я гр-на С. порушується право позивача на оформлення спадщини на обов'язкову частку в ньому, згідно з вимогами статті 1301 ЦК України, дійшов обгрунтованого висновку про визнання спірного свідоцтва про право на спадщину за заповітом частково недійсним та визнання за позивачем права на обов'язкову частку у спадщині.

Хочемо підкреслити, що місцевий суд не звернув уваги на те, що, відповідно до вимог статті 1257 ЦК України, правовою підставою для визнання заповіту недійсним є встановлення того, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. При цьому, як говорилося вище, закон не пов'язує наявність спадкоємців, які мають право на обов'язкову частку у спадщині, з недійсністю заповіту або його частин, оскільки зазначені обставини не залежать від волі спадкодавця.

Звідси слід зробити висновок, що рішення місцевого суду про наявність правових підстав для визнання спірного заповіту частково недійсним абсолютно суперечить вимогам закону. Крім того, місцевий суд, встановивши на підставі доказів, які були належним чином оцінені, той факт, що позивач прийняв спадщину в порядку частини 3 статті 1268 ЦК України, дійшов помилкового висновку про необхідність надання йому додаткового строку для його прийняття.

Апеляційний суд, у свою чергу, в порушення вимог статті 303 ЦПК України на зазначені обставини закрив очі і в цій частині належним чином не піддав сумніву і не перевірив доводи апеляційної скарги представника гр- на С.

Так як фактичні обставини справи встановлені судами правильно, але неправильно застосовані норми матеріального закону в частині розгляду вимог сина про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини і визнання заповіту недійсним, колегія суддів вважає за необхідне на підставі ст. 341 ЦПК України ухвалені судові рішення в цій частині скасувати і прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

В іншій частині судові рішення прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, і наведені в касаційній скарзі доводи висновок судів в цій частині не підлягають сумніву.

Керуючись ст.ст. 336, 337, 341 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вирішила: касаційну скаргу представника гр-на С. задовольнити частково рішення районного суду м. Києва і ухвалу Апеляційного суду в частині задоволення позовних вимог про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини і визнання заповіту частково недійсним скасувати в задоволенні вимог позову сина до гр-ну С.: про встановлення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини і визнання заповіту частково недійсним відмовити.

В інших пунктах судові рішення залишити без змін.

Рішення Судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ оскарженню не підлягає.