Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
Стати чемпіоном у п’ятнадцять років мріє кожен. Однак Ярославу Петриченку з Умані йти до цього високого п’єдесталу довелося довго. Нескінченні тренування, брак вільного часу, адже ніхто від занять у місцевому гуманітарно-педагогічному коледжі імені Т. Г. Шевченка його не звільняв, перетворили кожен його день на важку працю.
— Нічого, — підбадьорював тренер Віктор Петриченко, — важко в навчанні, легко в бою. Терпи, козаче. А погуляти ще встигнеш.
Ярослав Петриченко — гроза іменитих боксерів. Фото прес-служби Уманського міськвиконкому
І він не тільки терпів, а й часто дивував тренера та колег зі спортивного клубу «Ринг» своєю наполегливістю, якоюсь недитячою зосередженістю. Ще й ще раз відпрацьовував прийом, який не виходив. Виробляв у собі моторні навички, вкрай потрібні на рингу. Бокс — це спорт, який вимагає розвитку багатьох якостей, та найперше — швидкості, сили, витривалості.
Два рази на день, шість днів на тиждень — такий графік тренувань до снаги не кожному. Під керівництвом досвідченого тренера Ярослав крок за кроком долав віхи свого становлення. Змагання, до речі, не завжди були тріумфальними. Синяків та подряпин мав удосталь. Однак все це гартувало не тільки м’язи юного боксера, а й характер. З кожної невдачі він має отримати урок для себе й намагатися не повторювати помилок. Легко сказати!
Слова тренера звучали у вухах, а перед очима був суперник, який вправно ухилявся від його ударів, нав’язував Ярославу свою манеру бою. Однак перемога тим і цінна, що ти перемагаєш не тільки суперника, а й себе, в потрібний момент віднаходиш можливість сконцентрувати всі свої сили на одному — переступити через «не можу». Саме тоді й приходить довгоочікувана перемога.
