Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
Творчість Павла Дворського полонить і через роки
З-поміж інших немовлят матері впізнають донечок і синочків у пологових будинках навіть за плачем.
Із безлічі мелодій композитори виокремлюють власні, а їхні шанувальники — улюблені.
А якби так, як концерти, окремо записували на платівки та диски оплески глядачів у залах, — чи змогли б музиканти і вокалісти розрізнити, які з тих овацій лунали тоді, коли викликали їх зі сцени своїм мистецтвом саме вони? І скільки часу тривають усі оплески, присвячені кожному з них, за творче життя — як сон уночі, наприклад, у їхньому житті звичайному?
Так сталося, що я ніколи не була фанатом відомого українського композитора і співака Павла Дворського: не тому, що не подобалася його творчість чи не шанувала її — просто ближче до серця опинилися інші артисти, так як до когось — він. Жодного разу не сиділа з-поміж його глядачів у концертних залах. Чула його виступи випадково, з проводового радіоприймача або з екрана телевізора.
Павло Дворський: а ця троянда — моїм слухачам. Фото з сайту molbuk.ua
Але ось трапилася нагода написати на шпальті «УК» слова, присвячені 60-річчю з дня народження пана Павла, який у нього сьогодні, 1 лютого. І дивно: імена його пісень одразу почали злітатися до мене, наче птахи з далеких теплих країв, які чомусь надумали прибути до рідних гнізд серед зими. «Смерекова хата», «Стожари», «Мамині очі», «Чарівна горянка», «Батькова криниця»… Коли ж одягла навушники й почала мандрувати в них в Інтернеті, ловлячи у відеозаписах зустрічі з Павлом Дворським, прогавлені у минулих роках, із похмурого зілкого дня за вікном ніби війнуло в кімнату сонячним промінням, а його мелодії й голос торкнулися душі теплою хвилею чогось призабутого, але такого світлого, гарного, щемно близького душі. «Відлітають лелеки», «Відпливають кораблі» — то було колись і не зі мною: вони поверталися…
Дещо по-новому поверталося і в житті Павла Дворського, немов приспівом. Він був ще студентом музичного училища, коли познайомився на Чернівецькому телебаченні з тоді телережисером Левком Дутківським, автором лише кількох пісень для ансамблю «Смерічка», котрий і запросив співати в цьому колективі, що згодом став знаменитим. А через роки вже з уславленим маестро Левком Дутківським випало попрацювати два роки в Чернівецькій філармонії Павлові Дворському-молодшому. Котрий, до речі, навіть суджену свою знайшов за пісенною татовою підказкою: «Колись мій батько співав про гори Карпати, про вродливу гуцулочку. І я зустрів таку дівчину. Закохався в неї. І нині — найщасливіший на світі».
А Павло Дворський-старший зустрів у «Смерічці» найдорожчого друга — неповторного й незабутнього Назарія Яремчука. І на ранньому прикінці Назарової долі повернувся з найдовших своїх гастролей по США й Канаді на два тижні раніше: так встигнув на останню земну розмову з побратимом у творчості й по життю і був поруч, коли його душа відчалювала з білого світу до світу вічного.
Дивовижно: пісенний талант від батька успадкували діти і Павла, і Назарія. Назарій Яремчук став хрещеним батьком молодшого сина Павла Дворського В’ячеслава. Батьківською опікою не обділяє нащадків Назарія Павло.
Попри всі сучасні неформати, через які дуже рідко почуєш і побачиш Павла Дворського на каналах радіо і телебачення, у композитора і співака немає дефіциту безпосереднього спілкування зі своїм глядачем на гастролях і в Україні, і за кордоном.
Народний артист України Павло Дворський нині вже не чернівчанин, а киянин. Я не бачила, який дім у столиці став його домівкою. Але знаю і відчуваю, в якому творчому обійсті мешкає його душа, що саджає нові й нові дерева в Саду пісень: там український дух, там пахне Україною! До якої він
по-синівськи трепетний: «Горнусь до тебе, Україно». Не забуває «Гетьманського заповіту». Звертається до Всевишнього: «Змилуйся, Боже»… Нагадує співвітчизникам: «Товариство моє», «Будуймо храм», «Допоки віримо»…
А його «Рідна мова» на слова Григорія Вієру проймає єство:
«Одною мовою одвік всі люди плачуть. Одною мовою сміється всенький світ. Та як любов і гнів улити в спів гарячий? Лиш рідна мова дасть тобі на те одвіт. Коли ж уже не плачеш ти і не смієшся, Оглухнув серцем, не радієш, не болиш, Тоді з землею наодинці зостанешся, Знов мовою одною, рідною мовчиш…»
