Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
На них — зразки мовних помилок і відвертих ляпів із газет різних рівнів, починаючи з районного.
Колекціонував їх не заради якоїсь допитливості, а виключно з навчальною метою. Тодішня завідувач кафедри стилістики факультету журналістики КДУ імені Т. Шевченка (а це було наприкінці 70-х років) славнозвісна Алла Петрівна Коваль (світлої пам’яті!) і сама володіла масштабною колекцією подібних перлів, з яких доволі відверто глузувала і якими застерігала — соромила нас, майбутніх акул пера. Якось незручно було потрапити до тієї збірки дурниць і мовного невігластва. З цікавості переглянув одну картку, другу… І здивувався: помилки не настільки очевидні, щоб виставляти їх на загальний огляд. То підмет із присудком не узгодився, то закінчення «переплутали» відмінки. Одне слово, терпіти можна. І з жахом спроектував нинішню мовну ситуацію на ту, що вважалася тоді доволі тривожною і про яку постійно нагадували науковці.
Знали б тодішні доктори і професори, як почнуть писати акули пера через 30—40 років! Беручи сьогодні до рук якусь сумську газету або щось із районного самвидаву, не встигаю заповнювати карточки. Бо протягом останніх років мовна грамотність і культура відійшли навіть не на другий чи третій план, а кудись далеко-далеко, що й не видно. Інколи здається, що для багатьох молодих журналістів правила правопису — щось фантастично-недосяжне, а не щоденна вимога, якої треба дотримуватися.
Наводити приклади помилок — ніби нічної пори рахувати зірки на небі. Юним даруванням, які сьогодні студіюють ази журналістики, пропонують величезний букет предметів, що стосуються десятків соціологічно-комунікативних та інших аспектів. А ось вчитися на помилках інших — не випадає. А якщо й випадає, то наспіх.
Звернімо увагу на листування молоді в Інтернеті, в якому не залишилося місця ні крапкам, ні комам, ні запитальним чи окличним знакам. А що вже казати про двокрапку чи тире? Хоч і не в такому вигляді, однак ота неохайність, неоковирність, звичка писати на охляп міцно вкорінюється і на газетних шпальтах.
Украй рідко, однак деякі видання звертають увагу на засилля незнання мови. І самі тиражують нові дурниці: до «мови треба відноситися (!), як до живого організму». Воістину — якщо так «відноситися», то мова довго не зможе витримувати інтоксикацію, її отруєння гарантоване.
Хтось може пхикнути: мовляв, знайшли проблему, існує стільки питань, яким треба давати лад. А від того, що хтось щось не так написав, курс валюти не зміниться і ВВП не зменшиться.
