Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
У Києві презентовано нову книжку Івана Дзюби «Не окремо взяте життя»
Це найповніше зібрання спогадів і роздумів академіка НАН України, лауреата Шевченківської премії, Героя України Івана Дзюби, що побачило світ у видавництві «Либідь», зустрічав переповнений зал Київського планетарію, вітаючи його автора як одного з найбільших моральних авторитетів нації.
Письменник Валерій Шевчук зізнався, що єдиний раз був плагіатором: бо свій «сарайчик» у Житомирі колись обклеїв папером і обписав лозунгами так само, як побачив у кімнаті молодого Івана Дзюби в комуналці на столичній вулиці, нині Інститутській. До цієї кімнати потрапляли на гостини лише ті, кому її господар довіряв пароль: скільки разів подзвонити в його двері, щоб їх відчинили.
А для мене є паролем «Іван Дзюба», щоб відчинити двері й у той час, у якому жила, і в той, який він знав ще до мого народження, і в час нинішній — щоб побачити всі ці десятиліття, глибоко і всебічно, його очима. Поглядом не просто талановитого, розумного, дуже ерудованого, а насамперед чесного, правдивого, совісного, порядного чоловіка, якому вірю і в якому не розчарувалася. Бо навіть на українське сьогодення, багатолике, як і всі часи, різні мої сучасники нацементовують стільки й таких масок, що спробуй розпізнати під ними істинні обличчя: не лише комусь чужому, а й нам самим, співвітчизникам.
Чесності й правдивості Івана Дзюби насамперед перед собою колись було достатньо, щоб, усвідомивши «невідповідність між ідеалом і реальністю» радянських часів, відважно «перекваліфікуватися» із комсомольського активіста в дисиденти суспільно-вибуховою працею «Інтернаціоналізм чи русифікація».
Не заплющує він очей і на невідповідність між ідеалом і реальністю нинішньої демократизації в Україні.
Його «Не окремо взяте життя» — із присвятою дружині: «Марті, з якою пройдено найважчі дороги в житті, замість подарунка на золоте весілля». Жінці, як зазначали на презентації цієї книжки, без якої Іван Дзюба не реалізувався б так усебічно навіть з його талантом й працездатністю.
Рядки із книжки Івана Дзюби «Не окремо взяте життя»:
«Розповідатиму я — читач у цьому пересвідчиться — не так про себе, як про людей, з якими зводила мене доля. Причому не так про великих і знаних (про них і без мене написано багато), як про невідомих і «безіменних». У цьому, мабуть, особливість моїх спогадів. Але це не якась теоретично узасаднена «принципова позиція», а природний наслідок мого способу життя, особливості моїх життєвих контактів: я почувався чужаком серед іменитих і не відчував до них потягу (хіба що коли виявлялася якась внутрішня близькість), зате мене завжди дуже цікавили і приваблювали світ, думка, слово людей, серед яких я жив, — родичів, сусідів, студентських друзів, селян, робітників, просто випадкових знайомих або попутників у поїзді тощо; мені здавалися значущими випадково почуті уривки розмов на вулиці, чиїсь репліки — за цим я в уяві реконструював чийсь образ, чиєсь життя. Такі записи я вів ще зі шкільних років (аж поки життя не засмикало так, що довелося про це забути), — дещо спробую використати в цих спогадах. Не критимуся: мені дуже любо в цьому обжитому світі минулого, в спогадуваному колі давніх друзів, знайомих і малознайомих, близьких і далеких людей, у хаосі їхнього незабутнього різноголосся, — і часто тікаю туди від брутальщини нашої псевдоновобуржуазності. Втім, брутальщини й тоді вистачало, але вона не здавалася такою всепереможною».
«Не обіцяю говорити все, що знаю про себе і про інших. Зате обіцяю не говорити того, чого не знаю, обіцяю не говорити неправди».
«Не підправляймо, не редагуймо свого минулого: не зазіхаймо на себе самих. Кому потрібний старт після фінішу?»
ОСОБИСТЕ
«Як я побралася з москалем»
Марта ДЗЮБА, дружина письменника:
— Про те, як ми познайомилися з Іваном Михайловичем у далекому 1962 році на дні народження Ірини Вільде, до якої разом з ним приїхали Іван Драч та Микола Вінграновський, вже написано.
Але не знають люди ще такого. Відрядження в них уже закінчувалося. Раптом через кілька днів у двері дзвінок, приходить Іван Михайлович з маленькою валізочкою — і до моєї мами: «Ольго Іванівно, я дуже не хочу їхати зі Львова, але в мене закінчилися гроші, не маю чим за готель заплатити, не маю за що кормитися, а їхати ще не хочу. Можна, я у вас поживу?»
Кілька днів пожив у нас і поїхав до Києва. А вдома з мене підсміюються, у нас була сім’я з гумором. Кажуть, поїхав письменник, тепер чекай листа. Минає день, другий, третій, тиждень — ніякої звістки. Мені вже і незручно, я й сердита. Нарешті надходить лист. І всі чекають, що ж письменник написав. Відкриваю конверт, а там на бланку телеграми кілька слів: «Дуже скучив. Скоро приїду».
Я знову стала об’єктом насмішок своїх родичів. А Дарія Дмитрівна, себто Ірина Вільде (ми були дуже близькими сусідами) каже: «Мартусю, нащо вам ці літератори, ви що, не знаєте, як я живу? А як письменник чоловік… Грошей не заробить, а ще прийде випивши... У вас повно інженерів, лікарів, а ви собі якогось літератора вибрали»…
Після того листа Іван приїхав наступного дня. Він хотів, щоб ми одразу ж одружилися. Мама сказала: «Ні, почекайте, якщо рік вибудете, зможете побратися». Це зараз Львів, Київ, Донбас близько, а тоді здавалося… «Марта заміж збирається та за москаля».
Я родом з Комарного, невеличкого містечка біля Львова. Приїхав у Комарне мій двоюрідний брат і каже бабусі, яка виховувала мене, коли мама була в Сибіру: «Знаєте, таки файний той москаль, і гарний, і по-українськи говорить. Але що мені не сподобалося, у наш час він серед дня тримає на столі пістолет». А в Ірини Вільде був молодший син мого віку, він завжди створював якусь підпільну організацію, його пістолет вона принесла до нас. І він лежав на столі, біля якого сидів Іван…
Уже майже 50 років ми разом, це теж не випадково. Колись у нас був перший собака страшенно неслухняний, тікав від нас, потім таки десь пропав. Якось ми йшли удвох із чоловіком. Я й кажу, що, коли мали собаку, все-таки веселіше було прогулюватися. А Іван: та ти що, він і тікає, і вночі спати не дає. Ні, каже, у нас другого собаки вже не буде, це я точно знаю. Помовчав хвилинку: «І другої жінки».
ДУМКИ З ПРИВОДУ
«Наше житейське море — з ізольованих струмочків»
Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії імені Григорія Сковороди:
— Це роздуми Івана Дзюби про людей, енциклопедія їхнього буття, страждань, надій. Та читаючи цю книжку, відчуваєш, настільки ми все-таки були роз’єднаними. Сьогоднішнє житейське море нашої країни народжувалося із тих струмочків, які були ізольованими один від одного.
«Світ розлюднюється, а література обростає шерстю»
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, письменник:
— Іван Бунін, а він не обділений увагою Івана Дзюби, мріяв написати книжку вільного падіння. Тобто вільну від літературних умовностей. Саме таке «Не окремо взяте життя». Ця справа складна, немов український борщ в ідеальному варіанті з понад 70 інгредієнтів. Тут маємо діалоги, портрети, імпрезії, медитації, коментарі, афоризми, дзюбізми…
Але є в цій книжці дві основні складові. Перша — затонулий час. А може, інакше: затонулі Атлантиди у ньому. Одна з них — рідна Дзюбина Донеччина, яка мала колись українське обличчя. Це густо персоналізований і дуже людяний твір: стільки в ньому колоритних простих смертних! І виписані вони з таким розумінням, що мимоволі думаєш: нинішній світ розлюднюється у темпі прискорень. І навіть література, на превеликий жаль, обростає шерстю.
Тут ми побачили такого Дзюбу, якого досі не знали: з його проривами в художню літературу.
Друга складова — не окремо взяте життя, але в його окремості, у зростанні від цокольного поверху до нарощування поверхів наступних. Життя від хлопчика-школярика, якого невідома сила змусила писати щоденники; російського філолога, залюбленого в Писарєва і Маяковського; взірцевого комсомольського активіста, який збунтувався проти начальства в колишньому Сталіному, — і до Дзюби-мислителя, культуролога, літературознавця, полеміста. У цій книжці немає фальші й того різновиду лукавства, який дуже легко переплутати із правдою. Дзюба щирий і відкритий, але його відкритість стримана, це не шокуюча відкритість Руссо, якому, до речі, за перевитрати його сповіді автор дорікнув у своїй книжці. За цим проглядається дивна людина, а чоловік Дзюба загадковий. Із спілкування з ним завжди залишається відчуття недомовленості. За сказаним вгадується більше несказаного.
Усі ми знаємо роботу Миколи Шлемкевича «Загублена українська людина». Тож «Не окремо взяте життя» Івана Дзюби — книжка незагубленої української людини, життя якої відбулося. Без внеску якої — філософського, культурологічного, літературознавчого — важко уявити надбання українського розуму в контексті часу.
«Він не таврує, а пояснює»
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, письменник:
— Іван Дзюба ніколи не належав до тих, хто таврував: завжди намагався щось пояснити. Намагається досі. Звичайно, запеклим ворогам розтлумачувати нема чого. Але пояснювати тим, хто не знає, не розуміє, хто вагається, — це дуже почесна і складна місія, її мало хто в нас добре виконує.
«Тоді здавалося: лишилися тільки раби…»
Валерій ШЕВЧУК, письменник:
— Подумайте: коли народився Тарас Шевченко? Коли про Україну всі забули, вважалося, що вона вже навіки пропала.
А коли народилися ті, котрих потім назвали шістдесятниками? У тридцятих роках, коли наш народ піддали справжньому геноциду. Голодомором передусім, але не тільки. Було знищено всю інтелектуальну потугу нації. Здавалося, що залишилися самі раби. А в цей час матері наші народжували дітей, які, ставши дорослими, понесуть своєму народу нове воскресіння. Тож генерація шістдесятників — з’явище недаремне.
Отак з’явився й Іван Дзюба як одна з центральних постатей, бо все-таки мав величезну притягальну силу, як і ще один Іван, Світличний. Довкола них збиралися без будь-якого організаційного обов’язку, а з якогось чуття від серця.
Дві зони були в радянському суспільстві. Одна — за колючим дротом. І друга — гуртожитки як елемент зони казарменого життя. Мене вразили у книжці Івана Дзюби сторінки про них, хоч я і сам жив у гуртожитку. До якого упослідження зводили людину ті, які проголошували, що ніби все вони роблять задля неї, а фактично перетворювали її на бидло. Ось проти цього і запротестував гурт юнаків і дівчат, які народилися тоді, коли націю нашу було здесятковано, а може, й понищено.
