Юна підпільниця Лідія Рудська виконувала в роки окупації завдання, які до снаги не кожному дорослому
22 червня 1941-го Лідія Єгорівна, як і тисячі її однолітків, запам’ятала на все життя. Вчорашні школярі подорослішали за одну добу. Вже 23 червня 17-річна Ліда Рудська увійшла до штабу села Шевченкове з мобілізації.
— Ми з головою сільради об’їжджали на тачанці поля, — згадує Лідія Єгорівна. — Радгосп великий, шість відділень, 47 тисяч гектарів, і земля добра, орна. Колосся пшениці налите, важке, роса на ньому під сонцем переливається, здається, ніби поле плаче. Важке було відчуття, гнітюче. Зібрати урожай неможливо, а залишати німцям не дозволено. Тому й поля спалювали, і худобу виводили якнайдалі. Усі намагалися діяти згідно із закликами: «Нічого не залишати ворогу!», «Хай земля палає під ногами!»
Лідія Єгорівна Рудська ділиться спогадами з молоддю. Фото автора
Два місяці жили в окопах
Ліду Рудську обрали комсоргом радгоспу і разом з іншими комсомольцями направили на спорудження протитанкових окопів на підступах до Миколаєва. Умови жахливі. Жили в окопах. Брудні, голодні, стомлені. Їжу добували самі. Коли гнали із сіл худобу, бувало, порося відіб’ється від отари, тож хлопці зловлять його, на багатті підсмажать, ось і ситі всі хоч на певний час. Добре запам’ятала Ліда і перші жертви. Німецькі літаки облітали цей район часто. Випадково загинув 18-річний хлопець. Це була перша страшна смерть, яку побачила Ліда.
Відпрацювали тоді на окопах два місяці. Додому (а це за 30 кілометрів) добиралися пішки. Далі за всіх жила Ліда Рудська. Ноги збила до крові, ледве дісталася до рідного села. Навколо бомблять. І раптом підходить вона до зруйнованого будинку і чує, що хтось уголос читає вірш, який пам’ятає і досі: «В нас клятва єдина, і воля єдина. Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою німецьких катів». «Я просто сторопіла, — згадує Лідія Єгорівна, — здалося, що це знак з небес. Ніби подвійна сила в мене вселилася. Захотілося все зробити для нашої перемоги».
Підробляла довідки для полонених
У своєму селі Ліда ходила від хати до хати, розповідала про події на фронті, вселяла в людей упевненість. «Згадайте вітчизняну війну 1812 року. Адже тоді Наполеон хоч і взяв Москву, але Росія йому не дісталася. Так і зараз буде!» — впевнено заявляла юна комсомолка.
12 серпня 1941 року гітлерівські війська увірвалися до Миколаєва. Розпочалися важкі роки німецької окупації, яка тривала до 28 березня 1944-го. Але з перших її днів у місті та приміських районах активізувався опір фашистам, було створено групу «Миколаївський центр» під керівництвом досвідченого розвідника Віктора Лягіна. «Центр» об’єднав понад 25 груп та організацій не тільки Миколаєва, а й Херсона, райони області. В окупованому Миколаєві Віктор Лягін з іншими підпільниками збирали розвіддані, організовували диверсії й саботаж, керували антифашистським підпіллям.
Наприкінці серпня 1941 року в будинку Рудської з’явився дивний гість — такий собі бородатий дядько. Назвався Тихоном Морозовим. Це був секретар Жовтневого райкому партії. Йому доручили очолити в районі підпільний рух від організації «Миколаївський центр». Ліда відразу погодилася допомагати: «Мені довірили серйозну дорослу справу. Зібрати молодь, організувати, розповсюдити листівки».
Неподалік села фашисти влаштували концтабір. Ліді дали завдання: познайомитися з начальником табору й увійти до нього в довіру. Вона дізналася, що в таборі можна поміняти олію на цукор. Узяла подружку і пішла «знайомитися».
До речі, цікава історія самого начальника табору, про яку дізналася тоді Рудська. У 1916-му він воював у Росії. Оженився на українській жінці, народився син. Але довелося виїхати до Німеччини, де одружився вдруге. Тож один його син воював у радянських військах, другий — у гітлерівських. Із начальником табору налагодити довірливі стосунки не вдалося. Зате дівчата познайомилися з перекладачем Василем. Він допомагав передавати нашим полоненим одяг і продукти. Ліда працювала в конторі й трохи хитрувала: підробляючи підпис, видавала полоненим довідки про те, що вони працювали в місцевому господарстві.
У дорогу — стрихнін, миш’як і золотий годинник
У 1943 році центри підпільного руху в області було знищено. Розстріляли в Первомайському районі членів легендарної організації «Партизанська іскра». Ліквідували «Миколаївський центр», розстріляли його керівника Віктора Лягіна. Вижили ті, хто перебував далеко від великих міст, у степу, на околиці. Вистояли і підпільники Жовтневого району.
Ось тоді Ліда і отримала не зовсім звичайне завдання: вийти заміж. «Нареченого» направили в тил зі штабу партизанського руху. Іван Шаповалов пройшов школу НКВС, досконало володів німецькою, англійською та французькою, мав університетську освіту. «Зовні він дуже був схожий на німця, — розповідає Лідія Єгорівна, — рудий, окатий, у німецьких чоботях. Глянув на мене і каже: «Годиться». Я собі думаю: ще б не згодилася. Красунею тоді була, з довгими косами. Мені 19, йому 32. Запис про наш шлюб зробили в німецькому реєстраційному листі».
Фіктивний шлюб був потрібний для того, щоб безперешкодно пройти вглиб тилу. Стежити за фашистами, що відступали, все фіксувати і повідомляти керівництву.
— Дали нам із собою в дорогу стрихнін, миш’як і золотий годинник, — продовжує Лідія Єгорівна. — Отрута — щоб за потреби відправити когось на той світ. А годинник можна було в крайньому разі продати. Наприклад, щоб викупити потрібну людину. Та він залишився в нас, хоч довелося в дорозі голодувати. Щоправда, дуже допомагали нам місцеві жителі. Хто оселить у себе, хто поїсти дасть у дорогу. Які все-таки у нас прекрасні люди! Це я тоді зрозуміла.
Разом із «чоловіком» Ліда об’їжджала села. Дізнавалися, де і які стоять війська, скільки танків, чи є танкові майстерні. Німці кожен рід військ помічали умовним значком: чайник, олень, ведмідь. Усе треба було запам’ятати, записувати — в жодному разі.
В одному селі довелося розійтися з Іваном Івановичем на різні завдання. Ліді потрібно було поширити листівки і роздобути важливу інформацію. Ночувати разом із ще однією підпільницею Марією довелося в олійниці. В одній кімнатці з двома «нашими», тими, хто із зрадників. Чоловіки запитали: «А ви часом не з партизанів?» Дівчата прикинулися повними дурепами. Мовляв, що ви? Хіба ми схожі? А в Ліди мороз по шкірі. Під светром листівки заховані. А як обшукувати почнуть чи просто залицятися? Але обійшлося. І живими залишилися, і відомості потрібні випитали. Але цю ніч Ліда запам’ятала на все життя. Очей не склепила від страху.
Страшно було, коли вночі розклеювала листівки. За кожним рогом німець марився. Але завдання виконала. Пізніше і з «чоловіком» зустрілася. Каже, непокоївся за неї дуже. Боявся, що спіймають, а дівча під тортурами не встоїть. Але Лідія Рудська і катувань уникла, і навіть перевірку СМЕРШу пройшла. Тоді зібрали разом 800 офіцерів, солдатів, партизанів-підпільників. Перевіряли прискіпливо і довго. Адже тоді кожного, хто був у тилу ворога, вважали потенційним зрадником. Але групу Лідії Рудської «вирахували» за паролем «Я від дідуся». Прийшли відповідні підтвердження і зі штабу партизанського руху.
Багато випробувань випало на покоління воєнних років. Рано і суворо дорослішали, віддано служили Вітчизні. Але ні про що Лідія Єгорівна не шкодує, а пишається своєю долею. Після війни працювала вчителькою, на комсомольській і партійній роботі. Двадцять років очолювала раду ветеранів Жовтневого району. Активна, життєрадісна, невтомна.
А як склалися стосунки з «чоловіком» за наказом, запитую, Іваном Івановичем Шаповаловим?
— Листувалися довго, — зізнається Лідія Єгорівна. — Потім якось усе перервалося. Думаю, дружина була проти. Але я йому вдячна. Він мене багато чого навчив.