Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
25 років тому на цьому хуторі залишилося близько десятка пенсіонерів. Нині тут проживають понад 470 селян, середній вік яких 38 років
Від обласного центру до цього села, що в Путивльському районі, неблизький шлях — 114 кілометрів. У 133 тутешніх дворах мешкають 473 селян. Працюють навчально-виховний комплекс, амбулаторія, міні-пекарня, стадіон, відділення зв’язку, два магазини, будинок культури, сільськогосподарське ПАТ «Мир». Будинки газифіковано, водопостачання централізоване.
Із траси, що веде зі стародавнього Путивля до гетьманського Глухова, дорогу до села підкаже постамент із бойовим танком, а перед ним — дорожній вказівник до Мазівки. Щодо першого, то машина часів Великої Вітчизняної війни нагадує нащадкам про героїчне минуле краян і передусім про партизанів-ковпаківців.
А ось таблички з назвою глибинного поліського села могло б і не бути. Принаймні, на початку 80-х років минулого століття хутірець зарахували до розряду неперспективних і на ньому, по суті, поставили демографічний хрест.
Однак, як з’ясувалося за кілька років, трохи поспішили. Чи то така вже доля судилася Мазівці, чи то їй просто пощастило на справжніх ентузіастів — організаторів сільськогосподарського виробництва, та невдовзі хутір постав із попелу забуття, майже як Фенікс. Постав для того, щоб через 25 років заявити про себе як про молоду і перспективну громаду.
Краще ви до нас
Представники старшого покоління пам’ятають пісенний шлягер 1980-х, у якому співалося про безадресність країни, в якій ми жили раніше. Веселий герой пісеньки радісно зізнавався, що не має ні вулиці, ні номера будинку, в якому мешкає, оскільки всюди почувається як удома: були б робота і весела компанія.
Романтична гіперболізація відіграла свою виховну роль, та суцільних безхатченків, на щастя, не встигла виховати. Як розповідає сьогодні Мазівський сільський голова Олександр Кузнєцов, свого часу, рівно чверть століття тому, на далекому Уралі він почув про українську Мазівку і погодився переїхати зі Свердловська (нині Єкатеринбург). Продав квартиру, запакував і відправив багажем речі й разом з сім’єю рушив у невідомість.
Як проходило становлення молодого агронома та дружини-бухгалтера, — окрема сторінка в біографії родини. На якомусь етапі вона, сторінка, могла увірватися, але, на щастя, все владналося. Через шість років після переїзду односельці обрали Олександра Івановича сільським головою — на цій посаді він працював два скликання. Затим була кількарічна перерва. А позаторік знову ввійшов у ту саму воду.
Утім, сім’я Кузнєцових — лише одна з більш як сотні, для яких Мазівка стала другою батьківщиною.
Феномен на прізвище Царенко
Щоб збагнути мазівський феномен, варто повернутися у середину 1980-х, коли над селом не просто зависнув, а вже падав зловісний дамоклів меч. Тут залишилося близько десяти жителів, і ті з острахом чекали повного занепаду маленького бригадного хутірця — філіалу колективного господарства із красномовною назвою «Заповіти Ілліча».
Друге народження Мазівки його жителі пов’язують з ентузіастом-подвижником Олександром Царенком, який кинув виклик обставинам. 1986 року за його ініціативи тут створили окреме господарство, назвавши його зрозуміліше і милозвучніше: «Мир». Протягом п’яти років, що таки неймовірно для тієї доби, тут постала сотня(!) новеньких цегляних будинків.
Ось тоді і кинули клич: «Чекаємо на завзятих, беручких до роботи спеціалістів, натомість пропонуємо омріяне багатьма молодими сім’ями власне житло!» А на підтвердження серйозності намірів восени того самого року… офіційно відкрили село.
І охочі таки знайшлися. У сільську глибинку потягнулися новосели з Казахстану, Білорусі, Таджикистану, Узбекистану, Росії — Сибіру, Кубані, Поволжя тощо. З-поміж них не просто любителі подорожувати, а молоді водії й трактористи, економісти й агрономи, зоотехніки, лікарі, вчителі й інженери. Одне слово, село набуло не просто другого дихання, а задихало на повні груди.
Із часом на посаді голови колгоспу Олександра Царенка змінив Михайло Простаков (до речі, він зумів утримати непросте керівне кермо), а згодом господарство очолив Євген Владимиров — він і сьогодні головує в ПАТ «Мир». Усі вони виявилися тямущими господарями, завдяки чому Мазівка не тільки трималася, а й розвивалася.
Три покоління сім’ї Федорцових: Ніна Лаврентіївна, донька Ольга, онуки Павло і Поліна. Фото Володимира КОВАЛЕНКА
«Дружба народів — не просто слова…»
Так свого часу писав класик української літератури. Його рацію нині підтвердить кожен, хто живе в цьому селі. Лише уявіть: поряд живуть представники 14 національностей. І жодних проблем, непорозумінь. Українці, росіяни, німці, білоруси, узбеки, таджики, казахи — всі знаходять спільну мову, звісно, державну, українську.
Як завважила директор місцевого навчально-виховного комплексу Наталія Кривобок, коли б хтось послухав, як спілкуються українською її підопічні, як дітлахи декламують вірші Тараса Шевченка чи Лесі Українки, то навіть і не подумав би про їхнє національне коріння.
Наталія Володимирівна щиро тішиться, що нині в школі навчаються 99 дітей, 32 з яких відвідують дошкільну групу «Казка». З початку року народилося восьмеро немовлят. А це означає, що за шість років вони стануть школярами, сядуть за новенькі парти, а отже, буде робота вчителям. Та головне — сільська громада матиме прогнозоване майбутнє.
Старшокласники охоче відвідують різноманітні гуртки за інтересами: на базі школи їх вісім і ще чотири працює при Будинку культури. Тобто учні не тиняються без діла сільськими вулицями в пошуках сумнівних розваг: громада потурбувалася і про їхнє дозвілля.
Схоже, моральний клімат у цьому селі також має свої виміри. Протягом останніх двох років тут зіграли десяток весіль, і жодна сім’я не розпалася. Взаємоповага серед дорослих, шанобливе ставлення до батьків, відповідальність у вихованні дітей стали неписаним правилом і нормою.
За чверть століття перші поселенці стали старшими, мудрішими. Дехто навіть вже й на пенсію заробив, та роботу залишати не збирається, сказати б, залишається у трудовому строю. Натомість підростає друге покоління. Як, наприклад, у Миколи Штейна — німця за національністю, в сім’ї якого місяць тому народився хлопчик Ян. Сьогодні він наймолодший у дружній сільській громаді.
До речі, якщо в більшості сільських населених пунктів на одного працюючого припадає два і більше пенсіонерів, то в Мазівці — навпаки. Обнадійливе співвідношення. До того ж, тут пенсіонери не глибокого похилого віку, а відносно молоді — від 60 до 70 років. Утім, Петрові Пилєву вже 87. Він із «могікан» — у середині 1980-х був серед тих, хто животів на забутому хуторці.
Не по горілку, а на свято
Сільським приватним баром тепер нікого не здивуєш, здебільшого це звичайнісінькі пивнички, що лише додають негативного колориту місцевим громадам та клопоту правоохоронцям.
У Мазівці перший такий заклад ще наприкінці 80-х років минулого сторіччя організував у приміщенні колишньої котельні інженер Яків Дворник. І хоч він уже давно на пенсії, а власник змінився, цей торговельно-розважальний заклад із тією самою назвою діє й нині.
«У Якова» місцева молодь збирається передусім для дружнього спілкування, тут проходять урочистості з нагоди днів народження, професійних свят, одне слово, йдеться про такий собі сільський міні-ресторан. Помірні ціни, смачні страви, ввічливе обслуговування, як і повинно бути в громаді, де всі свої, чудово знають одне одного.
Та, як мовиться, не баром єдиним живуть селяни. Побувавши в Будинку культури на концерті «Моє село — окраса України», впевнилися: більш як двогодинна програма — лише маленька частинка самодіяльного мистецького «айсберга», майстерно оздобленого національно різнобарвним колоритом.
Працюють дві бібліотеки, в яких налічується майже 16 тисяч примірників книжок. Передплачують і два десятки найменувань періодичних видань, серед яких «Урядовий кур’єр», літературно-художні журнали, відомчі газети тощо.
А недавно на базі місцевого навчально-виховного комплексу пройшов усеукраїнський(!) турнір тенісистів, у якому взяли участь 19 команд з різних областей і міст. Тут є європейські тенісні столи, які привіз із Мюнхена і подарував односельцям колишній випускник сільської школи Юрій Головачов. Тож недарма Федерація тенісу України і зупинила вибір на цьому селі.
