Лесине болото?

Озеро Нечимне, що надихнуло видатну українську поетесу на створення драми-феєрії «Лісова пісня», стрімко зникає

Минулого року «Урядовий кур’єр» тричі — 6 і 31 серпня, 30 грудня — звертався до проблеми його порятунку. Така увага до одного із сотень волинських озер не випадкова, адже цей непересічний об’єкт нашої культурної спадщини нерозривно пов’язаний із творенням самого українства, а отже — творенням нашої державності.

Тут Волинь оточує з усіх боків!..

Цього року виповнилося 130 років від переїзду родини Косачів з Новограда-Волинського до Колодяжного. На початку травня Петро і Ольга Косачі із дітьми Михайлом, Лесею та Ольгою переїхали із Звягеля і оселилися в новозбудованому будинку, який зберігся до нинішніх днів і є одним із найцікавіших об’єктів Літературно-меморіального музею Лесі Українки.

«Леся, як і всі ми, поринула в… народну поліську стихію», — пригадала потім Ольга Кривинюк-Косач. «У Колодяжному, — писала Олена Пчілка в «Автобіографії», — Волинь оточувала нас, можна сказати, з усіх боків. Як дивно, що Леся вивчила волинську говірку і потім з таким успіхом вживала її в своїх творах».

Літа 1884 року Олена Пчілка із сином Михайлом, дочками Лесею і Ольгою гостювали у дядька Лева Скулинського. Краса урочища, в яке той на літо вибирався пасти худобу, вразила Косачів і назавжди залишилася у їхніх спогадах.

Пізніше молодша сестра і біограф Лесі Українки Ольга Косач-Кривинюк згадувала: «То було урочище Нечимне з великим лісовим бездонним, як говорили тамтешні люди, озером. З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступити до самої води, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був старий густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого — переходив у старезний сосновий бір, що простягся на багато верстов. У дядька Лева в Нечимному була хатина і шопа на сіно з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера. У тій шопі на сіні ми ночували, тоді були саме місячні ночі, і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдокладнішою декорацією до неї [...]. У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера [...]. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і людьми».

— Майже три десятиліття Леся Українка виношувала задум написати драму. Свою мрію вона здійснила влітку 1911 року, далеко від України, в Кутаїсі. «Лісова пісня» була написана за 10—12 днів у «непереможному стані» «творчого божевілля», яке так дорого обходилося її здоров’ю і після якого їй довго доводилося відходити… — розповіла дослідник творчості геніальної поетеси Віра Комзюк. — Я впевнена, що «Лісову пісню» народила туга за рідним волинським краєм, який Леся так любила.

— А дні і ночі в Нечимному залишили глибокий слід на все життя і стали урочими для поетеси. Вона знайшла там те, чого прагнула її лісова душа, — вступає у розмову головний хранитель музейних фондів Волинського краєзнавчого музею Наталія Пушкар, яка також упродовж не одного десятка літ по крупинці збирає все, що пов’язане із життям знаменитої родини. — Нечимне найповніше уособлювало поліську красу, поліську душу. Це таємниче урочище Леся Українка в місячну ніч заселила міфологічними істотами, накинула на ліс і озеро серпанок казки… На моє переконання, із втратою Нечимного Україна втратить незрівнянно більше, ніж кілька гектарів водного плеса — частку своєї історії!

Славне минуле занапастив… чужоземний рис

Уперше на березі особливо шанованого в регіоні озера мені довелося побувати наприкінці 1970-х. Тоді ініціатор масових походів самодіяльних туристів Володимир Павлік покликав сотні молодих людей до однієї із святинь українського народу. Ввечері на галявині вогнище зібрало усіх присутніх. Під потріскування дров та іскри, що раз у раз злітали ввись, лилася поезія. Читав свої вірші світлої пам’яті Михайло Хижко, оживали і манили до озера створені Лесею образи водяника, потерчат, Мавки і Лукаша…

Саме озеро тулилося до лісу, що обступав його з усіх боків, і шепотіло нам якісь незрозумілі слова хвильками, що раз у раз намагалися пригорнутися до помосту на краю заболоченого берега. У грі, виблискуванні на сонці чи у місячному світлі цих хвиль була якась магія, щось таке, що не можна було осягнути…

— Десь на початку 1980-х для поліпшення кормових угідь водоплавних птахів, яких тут було вдосталь, хтось висіяв на мілководдях неглибокого озера насіння рису. Рослина знайшла тут благодатні умови, виявилася досить агресивною і через кілька літ усе впевненіше і впевненіше почала освоювати водний простір… — вертає до нинішніх реалій лісничий місцевого Скулинського лісництва Леонід Лисюк. — Її стебла рік у рік відмирали, опускалися на дно і через три десятиліття від п’ятигектарної площі водного дзеркала залишилося — оцініть самі! — лічені сотки водної гладі. Та й ті скоро зникнуть!..

З помосту, на якому ми стоїмо, добре видно: відомого чи не всій Україні озера практично вже немає! Замість нього — п’ятигектарної площі болото.

Зробили примочку, а потрібно серйозне лікування!

Аби хоч якимось чином пригальмувати процес умирання озера, цього року з ініціативи вихідця із Скулина, заступника голови облдержадміністрації Володимира Карп’юка заселили двома тисячами товстолобиків, рослиноїдної риби, що мають уповільнити процес заростання.

Але і в самого Володимира Карп’юка, і в безпосередніх виконавців цієї акції є розуміння, що це лише перша допомога озеру, а воно потребує рішучих дій з порятунку… Та й чи виживе ця риба у водоймі, де найбільша глибина становить нині півметра — при тому, що взимку товщина льоду може бути більшою? Фахівці дивляться на це скептично, але ж це зариблення — конкретний крок для зменшення темпів заростання озера.

Тверезе розуміння виходів із ситуації, що незабаром може стати патовою, є у Волинському облводгоспі та у Державній агенції водних ресурсів. Їхніми стараннями отримано всі дозволи на проведення рятувальних робіт, розроблено проект, до водойми підведена лінія електропостачання. Але немає головного — коштів на початок робіт. І треба їх, за мірками бюджету країни, не так вже й багато — три мільйони гривень. Саме вони дадуть змогу нарешті підготувати чеки для відстоювання мулу, що викачуватиметься з озера, і розпочати нарешті реальні дії з порятунку озера.

— Свого часу, як показують геологічні дослідження, його площа становила 24 гектари, за часів Лесі Українки — приблизно сім — дев’ять, нині — лічені сотки. І то за дощової літньої погоди або після випадання й танення великої кількості снігу. У тривалу ж літню спеку Нечимне майже пересихає, — не приховує болю у душі знаний у регіоні водник Юрій Бахмачук. — Почекаємо ще трішки — заросте настільки, що ми взагалі не зможемо відкачувати з нього мул, бо для цього потрібна достатня кількість води, — і саркастично додає: — Зате через тридцять — п’ятдесят літ зможемо там, де Леся потерчат рахувала і виглядала Мавку чи Того, хто греблі рве, збирати гриби!..

Заперечити йому нічого. Бо оспіване в «Лісовій пісні» озеро справді може зберегтися хіба що в однойменному блискучому балеті народного артиста України Вадима Писарєва, з яким він тріумфально недавно виступав на Волині. Тоді зал довгими оваціями стоячи вітав як майстерність донеччан, так і вічні цінності, про які вони хвилююче розповіли прекрасною мовою танцю.

На тій прем’єрі було й чимало авторитетних, поважних людей, котрі зважили за необхідне торкнутися душею геніального твору.

Невже не знайдеться в Україні людини, яка твердо збереже його витоки? І скаже: «Нам, українцям, таки потрібна культурна спадщина, пам’ять про Лесю і її гостини у дядька Лева, а не озерний мул!» Хто ж зробить усе можливе, аби рятівні роботи на одному із найважливіших для ментального зростання українського суспільства об’єктів таки розпочалися?