Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
Промінь на долоні степу
Сумнозвісним селище Луч Жовтневого району Миколаївської області стало після трагедії Оксани Макар. Рік тому звіряче вбивство дівчини приголомшило країну і світ. Важко було повірити, що таке могло статися з нами і в наш час.
Пристрасті навколо трагедії не вляглися й досі. Відповіді на вічні запитання «хто винен?» і «що робити?» не дав і суд над убивцями. Справжні причини трагедії так і залишилися нез’ясованими. Нескінченні шоу на різних телеканалах виконали свої, замовлені кимось і заздалегідь, завдання, але вони не мають жодного стосунку до істини…
Нинішні учні школи, в якій вчилася і Оксана Макар, мріють, як і всі діти, про цікаві професії, успіх та щастя. Фото надане автором
Пряма, що не закінчується
У пошукових програмах Інтернету на запит «селище Луч» отримаєте одну єдину відповідь: «місце, де жила Оксана Макар». Або йдеться про місце її поховання. Жодних інших відомостей про територію немає, окрім скупих статистичних даних. У журналістських начебто «розслідуваннях» ідеться про занедбаність та депресивність селища Луч. Чому? Відповідь проста до примітивності: таким убогим має бути місце, де народилася жертва злочину. Так простіше, легше ліпити з Оксани Макар образ, який бажає бачити публіка, — жертви і блудниці. І легше звинувачувати сім’ю, місце, де народилася й жила, оточення, школу.
Після побаченого й почутого налаштовуюся дізнатися про Луч суцільний негатив. І зробити нехитрий висновок: умови, в яких жила дівчина, спровокували її спосіб життя. Також очікувала почути засуджувальні вислови жителів на адресу журналістів, які після трагедії з Оксаною атакували селище, чіпляючись до всіх і кожного з розпитуваннями. Можливо, недобре відгукуються і про родину дівчини.
У Лучі ж мене чекало зовсім інше. Я побачила компактне, затишне містечко, що ідеально підходить для спокійного й комфортного життя. Луч більше нагадує спальний район великого міста, ніж сільську територію. Життя тут безпечне і розмірене, все і всі — на долоні.
Цей населений пункт з’явився на мапі Радянського Союзу 60 років тому як місто-супутник потужного радіомовного центру. Схожих центрів існувало лише два на території колишнього Союзу: в м. Талдом поблизу Москви та в Лучі. Селище лежить у степу за 25 кілометрів від Миколаєва та Херсона, до основної траси — не більше двох кілометрів. Постійно проживають тут 800 жителів.
Так склалося, що життя селища повністю було підпорядковано роботі радіоцентру. Для працівників, які його обслуговували, спорудили житлові будинки, магазини, школу, дитячий садок, будинок культури, лікарню, гуртожиток, їдальню. Висаджено багато кущів і дерев, між будинками — газони, відкрито велику паркову зону, є футбольне поле. Що ж насправді здивувало: все це люди змогли зберегти і до сьогодення.
— У Лучі, — розповідає голова Шевченківської сільської ради Жовтневого району Валентина Криволап, — завжди жили трохи краще, ніж у сусідніх селах. Територія була закрита, об’єкт режимний, селище заможне. Щоправда, після розпаду Союзу роботи на радіоцентрі не стало. Значно скоротилися замовлення і відповідно стали закриватися цілі підрозділи. Якщо раніше тут працювало майже все селище, сьогодні з роботою — сотня людей.
Усі умови для життя
Безумовно, різкі зміни порушили більш-менш безтурботний устрій життя лучан. Початок 1990-х став непростим іспитом і часом пошуку нових можливостей для влаштування. Хтось вирушив на заробітки до обласного центру, хтось відкрив свою невелику справу, хтось брав землю для будівництва та ведення господарства. Сьогодні в Лучі здебільшого живуть пенсіонери, колишні працівники радіоцентру. Молодь подалася деінде. Втім, умови для повноцінного життя в селищі майже ідеальні.
У цьому переконує депутат Шевченківської сільської ради начальник Лучівського ЖЕКу Тетяна Рогозянська. «У селищі обслуговуємо багато- та двоповерхові будинки, — розповідає вона. — Приватного сектору в нас немає. Кожна квартира — з електрикою, газом, водою, каналізацією. Продають квартири за 8—10 тисяч доларів. Торік провели масштабний ремонт каналізаційної системи, на що було виділено понад два мільйони бюджетних коштів. Ремонтуємо покрівлі, встановлюємо дитячі майданчики, обладнали місце для пікніків. Живи і радій!»
Працює сучасна бібліотека з комп’ютерами та Інтернетом, охайний дитсадок, успішна школа, випускники якої торік усі стали студентами вишів. До сприятливих чинників безпечного життя можна зарахувати і відсутність злочинності. «У нас тут чужих не буває, — пояснює В’ячеслав Суперсон, провідний інженер цеху №3 Лучівської філії концерну РРТ. — Бійок чи крадіжок майже не фіксують. Живемо однією родиною. Люди здебільшого — інженери, з вищою освітою. До речі, всі добре знаємо і родину Оксани Макар. Її дідусь — заслужений вчитель, бабуся також працювала у школі. Дівчинка росла в нормальній сім’ї. Була дуже щира, відверта, тяглася до людей, до ровесників. Нам всім дуже шкода, що з нею таке трапилося».
Про Оксану та її родину в Лучі не почула жодного поганого слова. І в школі, і в дитячому садку, і просто на вулиці люди висловлювалися співчутливо та із щирим болем, співпереживали. Кажуть, була маленькою — ділилася тим, що має. Могла вийти на вулицю і всім роздавати цукерки, могла просто підійти до будь-кого й розпитати, як справи. Нормальна щиросердна дівчинка.
Звісно, проблем нині в Лучі, як і в будь-якому українському містечку, вистачає. «Ось, — показує сільський голова, — протікає дах у дитячому будинку. Підготували документацію, навіть кошти нам виділили, але вони «застрягли» в казначействі. Дахи в житлових будинках — також наш головний біль. Але основні складнощі — стратегічного характеру. Ми готові надати землю під будівництво, піти на умови для розвитку підприємництва, аби тільки знайшовся інвестор, який запропонує лучанам роботу. Буде робота — молодь залишатиметься в селищі, народжуватиме дітей, розвиватиме і підтримуватиме звичний устрій».
Хто першим кине камінь?
У 1990-ті ніхто не думав про те, як уберегти унікальний радіоцентр. Покинутими напризволяще виявилися й люди, пов’язані з ним. Кожен розумів і влаштовував своє життя по-своєму.
Неоднозначною, складною, неправильною з точки зору обивателя склалася доля Тетяни Суровицької, мами Оксани Макар. Жінка погодилася розмовляти з кореспондентом «УК». «Невже знову про гроші? — питає вона. — Невже пристойне видання теж цікавиться виключно гривнями?» Відповідаю: «Тетяно Романівно, бажаю дізнатися про вашу жіночу долю, про те, як ви прожили рік без Оксани, чи загоїлися душевні рани?»
— Моя рана не загоїться, — відповідає Тетяна. — Душа не заспокоїлася ні на мить. Як ви уявляєте моє життя? Доньку вбили, знущалися з неї, ∂валтували, знищили. Не можу спокійно жити.
Тетяна Романівна на запитання нашої газети відповіла, що дівчинка була хрещеною з першого місяця життя. Сама жінка чи не щодня ходить до церкви. Молиться за упокій душі Оксани, за здоров’я всіх інших. «Нехай усі вони будуть здорові, — зазначає Тетяна Романівна. — Хоч їх ненавиджу, за них молюся.
Щодня думаю про Оксану. Впевнена, що вона дивиться з неба і сміється.
Я й Оксана — «близнюки» за гороскопом. Тож більше спілкуємося з чоловіками, ніж із жінками. Так сталося, що вперше в житті зіткнулася із жіночою підлістю. І поплатилася за це.
Від журналістів просто божеволію. Вони ж приходили до директора моєї київської контори, де я пропрацювала вісім років. Просили: розкажіть про Тетяну щось погане. Не розповів, бо нічого поганого не було. Усі вигадки про п’яничку залишаються лише вигадками.
Тепер збираюся народити дитину. І точно знаю, що в мене це вийде. Бо я така сама сильна, як моя донька. Щоправда, вона була сильнішою»…
Маю нагадати біблейську історію. Про те, як до Господа привели блудницю, він запропонував: «Хто з вас без гріха, хай першим кине в неї камінь». Врешті залишилися двоє — блудниця та Ісус.
Може, слід замислитися перед тим, як кидати каміння в інших? Може, слід припинити шоу та знущання з жінки, яка втратила дитину? Так, Тетяна, напевно, не ідеальна мати в нашому розумінні і в дусі «марксизму-ленінізму» доньку не виховувала. Але вона була першою людиною, телефон якої назвала ледве жива Оксана, тож зв’язок «мама-доня» існував. Родинний, пуповинний…
Можливо, Оксана стала б чудовою дружиною й ніжною мамою. Найвірогідніше, вона була б чуйною донькою та онукою. А, може, доля склалася б так, як вона мріяла? Оксана хотіла стати співачкою, актрисою або видатною спортсменкою. І жила б собі дівчина зі своїми мріями, із надіями на «червоні вітрила», зі сподіванням на зустріч із прекрасним принцом.
Можливо… Якби була жива.
Якби її не вбили троє покидьків, яким нема виправдання…
ДОВІДКА «УК»
Лучівський радіоцентр, створений за наказом міністерства зв’язку СРСР 11 липня 1949 року, вважався одним з найбільших засекречених джерел пропаганди і контрпропаганди. Здійснював ретрансляцію програм іномовлення Московського радіо на країни Північної й Південної Америки, Близького і Далекого Сходу. Ще одним засекреченим завданням цього вузла зв’язку було «глушіння» «ворожих голосів» — програм радіостанцій «Свобода», «Голос Америки», Бі-Бі-Сі, «Радіо Ватикану», «Німецької хвилі» та багатьох інших. З розпадом Союзу ця функція відпала, а Миколаївський радіоцентр почав ретранслювати на зарубіжжя програми Українського національного радіо, а також на Україну — три програми Українського радіо (УР-1, 2, 3) на середніх і коротких хвилях.
