Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
На жаль, столичне метро у години пік переповнене. Нині, коли негода загнала багатьох у підземку, в тому числі й армію водіїв, їздити стало значно важче. Помітила, що кожен пасажир, потрапивши у вагон, намагається «відвоювати» собі територію. Не прохайте когось посунутися хоча б на крок. Таким поглядом зміряє! А коли звільняється місце, то, як правило, його хутко займає молодь. Я нічого не маю проти, аби молоді люди сиділи. Є різні випадки, коли з них хтось хворий чи втомлений. Проте останнім часом емоції переповнюють від побаченого: жінки стоять з важкими валізами, стареньких «заносить» від швидкості поїзда. І на це просунута молодь не реагує аж ніяк. Поступатися чи не поступатися місцем у метро, їм навіть не спадає на думку.
Днями за вільне місце змагалися старенький дідусь і школяр із матір’ю. Допоки дідусь додибав до сидіння, перемогла спритність хлопця. Він задоволено торжествував. Мати, спостерігаючи за «двобоєм», винувато виправдовувалася: «У школярів теж болять ноги». Але й дідусь належав до тих, що не ликом шиті, примостився боком: мовляв, маю право.
Так вони мовчки сиділи хвилину-другу, допоки хлопцеві не стало затісно й він різко почав крутитися: то вставав, то сідав. Відтак кілька разів «проїхався» по обличчю старенького рюкзаком. Останній штурхан, очевидно, був надто болючим, бо нерви у чолов’яги здали. Він підскочив, почервонів і, ухопившись за поручень, повис на ньому.
Через те, що дідусь був невисокого зросту, худенький, його хилитало, як листок на дереві. За цим жалюгідним дійством спостерігали кілька пар очей, у тому числі й молодики, які сиділи поруч.
— Ось зараз хтось із них запропонує місце, — подумала я.
Та ніби змовившись, юнаки дружно відвели очі, продовжуючи дрімати, бавитись телефоном, читати електронну книжку чи ганяти Інтернет по айподу. Ці атрибути є чи не в кожного молодого пасажира, тож прикриватися ними у транспорті дуже зручно. Про почуття сорому не йдеться. Сумніваюсь, що воно в них є.
Подібна ситуація у метро — не рідкість. Багато молодих людей, попри все, не помічають ні бабусі, ні дідуся. Ні вагітної жінки. Дехто з тих, що стоять, затикають вуха гарнітурою, слухаючи музику, і коли запитуєш, чи виходять вони, ті, звісно, не чують. Тож доводиться бути не надто ввічливою і штовхати такого пасажира, щоб не проїхати зупинку.
