Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
Кінорежисер Роман БАЛАЯН
Цього року маємо сумну дату — чверть століття без Івана Миколайчука. Та вже й кілька слів, причетних до цього божественно вродливого, надзвичайно обдарованого совісного українця, — «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ» — з подихом вічності.
Завжди несподіваний Сергій Параджанов. Фото з сайту forum.hayastan.com
Як не вистачає його світлої особистості: не лише в кіно — в Україні. У наших душах. Як добре: звертаючи погляд у небо, не розминатися з пам’яттю про нього. Тоді затишніше і впевненіше на рідній землі.
Хочеться згадки про Івана Миколайчука від чоловіка, якому він довіряв, з яким спілкувався до земного останку.
Якщо поряд — плече товариша, то хрест удвічі легший.
— Пане Романе, коли ви побували на батьківщині Івана Миколайчука, в його Чорториї, вперше? І як з ним познайомилися?
— У 1968 чи 1969 році. Я тоді знімав у Карпатах дипломну роботу. Ми жили в Косові, і я з’їздив у Чорторию. Не пам’ятаю миті нашого знайомства. Я вступив до Київського театрального інституту, а Іван через рік його закінчив. Але з 1966-го в кожній моїй роботі, курсовій, переддипломній, співала Марічка Миколайчук. А Іван змінював за моїм замовленням тексти пісень, щоб підходили до фільму.
— Переглядаєте Іванові кінокартини?
— Так, іноді. «Пропала грамота», до речі, була тільки в українському прокаті, і то злегка. Вона мені не сподобалася з першого разу, коли Параджанов кричав, що це так чудово. Здалося, якийсь ансамбль Верьовки…
А 1986 року я спав удень і прокинувся від якоїсь настирливої мелодії: по телевізору йшов цей фільм. Я долучився до нього з 20-ї хвилини, додивився до кінця, одразу ж зателефонував на кіностудію: яка доля цієї стрічки? Вона ж класна! І все зробив, щоб «Пропала грамота» потрапила на всесоюзний фестиваль у Баку, де отримала приз. Надіслав копію в Москву, попросив там кінокритиків подивитися, внести до фестивальної програми, бо ж фільм старий. Покликав потім Марічку на студію, щоб їй заплатили за підвищення категорії «Пропалої грамоти». І про «Небилиці про Івана» нишком потурбувався, щоб за цей сценарій все-таки заплатили.
— Згадайте, будь ласка, як писали у співавторстві з Іваном Миколайчуком сценарій до фільму «Відлюдько» («Бирюк»).
— Це було смішно. Сиділи в когось на дачі у Русанівських садах серед комарів. Іван одну частину писав, я другу. І весь час, читаючи один одному, говорили: слухай, ну це ж у тебе не російською мовою, а хтозна-якою… У мене був телеграфний текст, як у режисера, а в Івана — такий український бароко. Ми один над одним знущалися. Тоді бідними були, щодня смажили на дерев’яних шампурах «Окрему» ковбасу.
— Що означає Іван Миколайчук для вашої творчості?
— Просто присутність цієї людини дуже важлива… Якщо Івану подобалося те, що я створив, я розумів, що зроблено добре. Завжди було цікаво, що він скаже.
— Що втратила Україна без Івана Миколайчука?
— Критерії художності та істинності того, що відбувається в кіно і не тільки в ньому. Іван Миколайчук не лише артист і кінорежисер. Це український кінодіяч. Було двоє людей, які впливали тоді на українську культуру. Це Сергій Параджанов у ширшій іпостасі, бо ще й скульптор, художник, літератор, а другим, чи паралельно, йшов Іван Миколайчук.
Людмила ЯНОВСЬКА, «Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ "УК"
