Експерти прогнозують, як вплине зростання тривалості життя на віковий склад населення України
Лідія ТКАЧЕНКО, провідний науковий співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, для «Урядового кур’єра»
Депопуляція, тобто перевищення смертності над народжуваністю, вважається одним із головних проявів демографічної кризи в Україні. У першій половині 1990-х років масштаби депопуляції стрімко зростали як за рахунок скорочення народжуваності, так і за рахунок збільшення смертності. Упродовж 1996—2001 років провідну роль у поглибленні депопуляції відігравало подальше скорочення народжуваності, тоді як кількість померлих тривалий час залишалася майже незмінною. Відчутне зниження показників смертності розпочалося з 2009 року, і саме це мало вирішальний вплив на зменшення масштабів депопуляції. За підсумками природного руху населення України за 11 місяців 2012 року, чисельність померлих перевищує число народжених лише на 125 тисяч осіб.
Тривалий час (1994—2004 роки) чисельність населення України скорочувалася також унаслідок перевищення еміграції над імміграцією, тобто кількість осіб, що виїхали з України до інших країн, була більшою, ніж тих, хто приїхав жити в нашу країну (рис. 2). З 2005 року сальдо міграцій стало додатним, але його величина була надто незначною для того, щоб зменшити вплив депопуляції. У 2012 році число прибулих зросло більш ніж удвічі, завдяки чому результат міждержавного міграційного обміну збільшився до 51,6 тисячі осіб на користь України (за підсумками 11 місяців 2012 року).
Новітня позитивна динаміка показників природного та міграційного руху дає підстави для оптимізму щодо можливості припинення скорочення населення України у найближчій перспективі. Водночас існують певні об’єктивні обставини, що можуть стати «ложкою дьогтю» в цій перемозі і які вже сьогодні слід взяти до уваги при формуванні політики.
Передусім потрібно зауважити, що подальша динаміка результатів природного руху населення України визначатиметься переважно рівнем смертності, а не народжуваності. Досвід розвинених країн показує, що в умовах планування сім’ї та регульованої народжуваності депопуляцію можна подолати лише завдяки зниженню смертності та збільшенню тривалості життя. Нині в жодній європейській країні рівень народжуваності не забезпечує навіть простого заміщення поколінь, і рівень матеріального добробуту чи державні заходи стимулювання народжуваності тут не мають вирішального впливу.
Навіть якщо рівень народжуваності в Україні й зростатиме, то дуже незначними темпами, а збільшенню числа народжених протидіятиме скорочення чисельності населення активного дітородного віку (тобто потенційних матерів і батьків), обумовлене попереднім тривалим спадом народжуваності. Наприклад, 2011 року, коли інтенсивність народжуваності була навіть дещо вища, ніж 2008-го (сумарний коефіцієнт народжуваності відповідно 1,459 та 1,458 дитини на 1 жінку), кількість народжених була на 8 тисяч дітей меншою.
Єдиним реальним чинником подолання депопуляції в сучасній Україні є зниження смертності і підвищення тривалості життя. А це означає неминуче зростання рівня старіння населення, тобто збільшення частки літніх людей, і відповідно — навантаження на пенсійну систему. Звучить як блюзнірство, але стагнація показників дожиття дуже тривалий час (ще з середини 1960-х років) була одним із чинників фінансової спроможності пенсійної системи.
Істотний прогрес щодо зниження смертності за останні п’ять років можна вважати найбільшим досягненням незалежної України. Однак потрібно чітко усвідомлювати, до яких змін у структурі населення це призводить. Рівень смертності знижується у всіх вікових групах, але особливо відчутно — серед дорослого населення, в тому числі у літніх людей. За незмінної верхньої межі працездатного віку дедалі більша частина людей доживає до пенсійного віку, і тривалість пенсійного періоду життя теж збільшується. Як наслідок, потік пенсійних видатків зростатиме прискореними темпами. Тому рішення про поступове підвищення пенсійного віку для жінок до 60 років було своєчасним і правильним. Це дає можливість стримувати зростання навантаження на пенсійну систему на період до 2021 року, коли в працездатний вік вступають нечисленні покоління народжених у кризові 1990-ті роки. Проте вже нині потрібно вживати заходів щодо подальшого реформування пенсійної системи (включаючи підвищення пенсійного віку для сучасних молодих поколінь до 65 років) та розвитку інфраструктури з обслуговування літніх людей (у тому числі для довгострокового догляду).
Щодо міграційного приросту, навряд чи він може стати вагомим чинником збільшення чисельності населення України, і тим більше — чинником економічного зростання. На відміну від країн ЄС, де міграційний приріст формується майже виключно за рахунок осіб віком 18—40 років, в Україні близько половини цього приросту становлять особи віком 45 років і старші. Левова частка іммігрантів припадає на громадян країн СНД, з якими Україна має угоду щодо фінансування пенсійних виплат державою, на території якої проживає одержувач (так званий територіальний принцип пенсійного забезпечення). Тобто існуючий міграційний обмін сприяє старінню населення України та збільшенню пенсійних видатків. А цілеспрямована політика залучення «перспективних» мігрантів, як показує міжнародний досвід, зазвичай потребує значного бюджетного фінансування.
Порівняння різних варіантів демографічного розвитку України дає підстави для роздумів. «Високий» (оптимістичний) варіант прогнозу Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України передбачає поєднання найкращих (найвищих із ймовірних) показників народжуваності, тривалості життя та міграційного приросту. Зокрема йдеться про поступове зростання сумарного коефіцієнта народжуваності до 2 дітей у 2050 році, очікуваної тривалості життя при народженні у чоловіків — до 79 років, у жінок — до 84 років. Такий варіант розвитку найбажаніший для України, але саме за цим сценарієм демографічне навантаження на населення працеактивного віку (взято населення 20—59 років, оскільки серед молоді віком до 20 років участь у ринку праці мало поширена) зростатиме найшвидшими темпами і переважно за рахунок осіб віком 60 років і старше.
Підсумовуючи сказане, зазначу, що подолання депопуляції в Україні можливе лише за умови подальшого зниження смертності й зростання тривалості життя, а «ціною» подолання депопуляції буде прискорення процесу старіння населення. Це потребує розроблення комплексної соціально-економічної політики, що включатиме адаптацію ринку праці, удосконалення соціального забезпечення тощо.
ВЛАСНА ДУМКА
Довше й краще жити не заборониш
Валентина КОКІНА, «Урядовий кур’єр»
Ось тільки вдається це не кожному. І нехай науковці прогнозують, а буття вносить свої корективи. Згодна з автором статті, яка стверджує, що в Україні мало хто з молодих людей віком до 20 років серйозно замислюється над тим, щоб піти працювати: більшість прагнуть здобути спочатку вищу освіту. Тим часом у багатьох країнах світу (зокрема Нідерландах, Данії, Австрії, Німеччині, Великобританії) зайнятість молоді, у тому числі студентів, у різних сферах економіки дуже поширена. Вочевидь, треба брати цей досвід за приклад.
Складний етап змін переживає інститут сім’ї. Нині багато молодих людей не поспішають укладати шлюб, а тим паче народжувати дітей. Хоч демографічна ситуація нібито стабілізується, народжуваність залишається дуже низькою. У наших сусідів-росіян показники народжуваності дещо кращі (сумарний коефіцієнт народжуваності — 1,6 дітей на одну жінку, а в сільській місцевості — 2,1). Як стверджує російський президент, тепер нормою для Росії має стати сім’я з трьома дітьми. Але ж там значно впливає багатоетнічний склад населення, і ситуація по суб’єктах федерації дуже різна — на європейській частині РФ показники народжуваності такі самі, як в Україні.