Именно от грамотности составления иска в суд и будет напрямую зависеть решение, которое вынесет судья ...
Традиційні зазвичай і умови: без подружжя, в кафе із замовленими столиками і до самого ранку. Всі ці умови наш клас чесно витримав торік, коли відзначали 25 років із дня закінчення школи. І тоді пообіцяли одне одному, що зустрічатися будемо щороку. Ідея виникла вже в процесі «відзначення» і закріпилася пізніше. Коли дізналися, кого з однокласників вже немає. Коли наша подруга (в 43 роки) злягла з четвертим інсультом. Коли всерйоз зрозуміли, що потрібно цінувати кожну мить життя. І переконалися, що більшого щастя, ніж радість спілкування, ще ніхто у світі не вигадав.
Думаю, наш клас схожий на всі середини 1980-х. Ми покурювали за рогом школи в десятому класі, на випускний порушували антиалкогольний закон, цілувалися під сходами, граючи в «кись-брись-мяу». Перші свої дорослі «па» витанцьовували під Челентано, Тото Кутуньо та інших італійців, а коли з’явився «Модерн Токінг», всерйоз вважали, що група протримається недовго. Тільки й вистачить, що на нашу юність. Як виявилося, помилилися. Ще були ігри в пір’ячко і фантики, обмін календариками, перші відкриття з новітнього предмета «Основи гігієни та статевого виховання». Ми щиро сумували з приводу смерті Брежнєва, бо вважали, що розпочнеться ядерна війна. Потім до тих смертей звикли. І головні громадські діячі (комсорг школи і голова ради дружини) на чергових похоронних заходах у виступах тільки змінювали прізвища вождів.
Школа справді виявилася школою. Життя. Хоч як банально це звучить. Третина класу вступила в кораблебудівний інститут без проблем, тому що фізику в нас читала велика Чичкова. Конспекти історика Нонни Олександрівни знадобилися навіть на другому курсі історичного факультету. А «Любити Україну» нас вчили на уроках української літератури.
Ми поважали наших мудрих учителів, цінували дуже «класну» класну керівницю Людмилу Іванівну Лабушеву. Ми по-справжньому дружили. Тож збирання металобрухту і макулатури, спільні походи, таємні зустрічі на квартирах однокласників були тільки підтвердженнями і виразники цієї дружби.
На черговій зустрічі випускників ми не могли наговоритися. Згадували, жартували. Природно, були спогади про дитячі образи і радощі. У першому класі хтось порвав ексклюзивний паперовий літачок, а в шостому просто подарував рідкісну на той час колекцію етикеток від жуйок. Той, хто списав домашнє завдання, отримав «п’ять», а авторові дісталася «трійка».
До чого все це нуднувате ностальжі? Напевно, щоб просто вимовити вголос: «Як здорово, що всі ми тут сьогодні зібралися». Напевно, для того, щоб нагадати тим, хто ще не зібрався: зустрічайтеся, це того варте. І можливо, для того, щоб сучасні випускники зрозуміли: спілкування скайпом чи в соціальних мережах ніколи не зможе замінити спілкування особистісного і колективного. Так мало в цьому житті позитиву. Чому б не збільшити його квадратуру?
І зовсім не тішить, що останнім часом випускники минулих років у школи не йдуть. Двері там зачинені. Тому і зустрічаються в барах і кафе. Натомість раніше саме школи були тими осередками, куди люди ходили поспілкуватися, подивитися на сучасних школярів, зустрітися з учителями, посидіти за своєю партою, подивитися невигадливий, але душевний концерт шкільної самодіяльності. З огляду на те, що тепер усе будується на засадах вигоди, можливо, школам не вигідно влаштовувати такі зустрічі? А шкода.
